Крила 2023-2024
Наші “КРИЛА”, літературно-мистецький альманах, завершують річний політ 2023-2024. Час змінює нас, ми змінюємо час — і знаходимо себе у творчому леті. Він підіймає нас над викликами сьогодення і допомагає краще збагнути цінність творчості, в яку цьогорічні наші автори, зовсім юні та досвідчені, хочуть не впускати війну у свій світ, але не всім це вдається... Представляємо Вашій увазі цьогорічну добірку наших сміливців, які відкривають для себе красу і глибину слова і діляться цим відкриттям із усіма.
ПОХІД ЗВУКІВ І БУКВ
Одного чудового сонячного дня букви та звуки вирішили піти в туристичний похід. Зібралися й вирушили. Вони йшли квітучими лугами, слухали спів пташок. Усім було весело й приємно. Але потім їхній шлях звернув у гори, тоді радість почала зникати... Хтось спіткався, а інші, дивлячись на слабших, узялися кепкувати й вигукувати: “Ха! Ми — найсильніші!”
Спіткалися й перечіплялися за велике гостре каміння переважно звуки, а насміхалися й бундючилися букви. Але чомусь їм від того не ставало ні приємно, ні весело. Тоді хтось із літер вирішив допомогти. Так Д допомогла підвестися / д /, а У вела за собою / у /, решта літер почали робити те саме і відчули, як їхній настрій поліпшується, як стає їм знову легко й радісно. Перші букви, які прийшли на допомогу звукам, разом із ними утворили слово ДРУЖБА — і всі зрозуміли, що насправді додає сили й приємності. І це зовсім не пиха та зверхність, а щира товариськість і взаємопідтримка. Так звуки й букви разом дісталися вершини і від того часу затямили, що не можуть одне без одного.
Горюк Софія, Загарійчук Катерина, 5-В клас
ЯК ПОДРУЖИЛИСЯ БУКВИ ТА ЗВУКИ
У королівстві Знань жили букви та звуки. Але вони увесь час сперечалися, хто ж із них головний. І ось одного разу звуки вирішили вигнати літери з королівства, бо ніби їх, звуків, більше — аж 38, а букв лише 33. Так і зробили.
Тоді червоні помилки почали атакувати королівство. Звуки кинулися рятувати свій замок, полетів гонець до рицаря Правописа, щоб допоміг, урятував... Сили танули, ось-ось упаде фортеця Знань. Зрозуміли тоді звуки, що без літер їм не вистояти та й іншого гінця висилають, просять, щоб пробачили букви та повернулися. Підмога прибула якраз вчасно. Літери, звуки та рицар Правопис здолали всі помилки!
Відтоді звуки та букви дружили й допомагали одне одному.
Букви і звуки назавжди -
команда найкраща у світі,
їм не страшні помилки,
бо серця їхні дружбою зігріті!
Гринчак Іван, 5-В клас
ДИВОВИЖНА ПРИГОДА
У чарівному світі звуків жила дівчина Фонетика. Світ був сповнений різних звуків: приголосних, голосних, твердих та м’яких. Але, на жаль, вони ніяк не могли перетворитися на щось, що нагадувало б слово. Мешканці цього чарівного світу навіть не помічали цієї проблеми. Для них це було звичною справою. Звуки, наче птахи, літали собі, і ніхто не зважав на них. Фонетика годинами спостерігала за звуками, слухала їх. У її голові вони перепліталися між собою, утворюючи щось, схоже на мелодію, але запам’ятати її вона не могла.
У місті, де вони мешкали, не було нічого особливого. Лише стара бібліотека, декілька магазинів та дрібні господарства мешканців. Фонетика любила бувати в бібліотеці. Там вона могла годинами дивитися на портрети букв, вони здавалися їй неймовірно прекрасними.
Одного разу, прийшовши до бібліотеки, вона зрозуміла, що є єдиним відвідувачем. Чомусь їй не хотілося переглядати книги, навіть нові, ще не читані. Навколо жодної живої душі. Фонетика вирушила до середини зали. Там незвично порожньо... Аж раптом вона помітила на маленькі двері, яких досі ніколи не помічала. Прочинила їх — і опинилася... У чудовому місці, яке, як виявилося, було країною Мовознавства. Навколо лунали не просто звуки — слова, до того ж різними мовами. Їй здавалося, що все розуміє. Більше за все на світі вона боялася втратити це відчуття.
Аж раптом перед нею опинився словник. Невелика, але доволі важка книжка. Фонетика взяла її до рук. І вже більше не випускала...
Повернувшись до свого рідного міста, вона змогла упорядкувати всі звуки, а потім розказала всім мешканцям про свою дивовижну пригоду.
Коцюб Анна, Левенець Ксенія, 5-В клас
ЯК ПОДРУЖИЛИСЯ ГОЛОСНІ ТА ПРИГОЛОСНІ ЗВУКИ
Колись, давним-давно, було два королівства: королівство Голосних та королівство Приголосних. І ніхто в цих країнах навіть не знав про існування іншої держави, хоч ці королівства з’єднував міст. Ним ніхто ніколи чомусь не користувався — був він як новий, бо туди жоден звук не ступав.
У королівстві Голосних завжди було весело й сонячно. Жителі завжди мали гарний настрій і любили співати. А в королівстві Приголосних було все навпаки: похмуро, ніхто не вмів веселитися й співати. І жили тут представники різних національностей: тверді, м’які, пом’якшені, шиплячі...
Одного дня сталося щось незбагненне: два звуки з різних королівств зустрілися. Було спекотно. Веселий голосний / а / йшов, наспівуючи, набрати водички. Нікого й нічого не бачив, натхненно виводячи мелодію. З іншого боку мосту, по якому, несподівано для себе йшов / а /, брів сумний та похмурий / б /. Йому теж потрібна була вода. / а /, заплющивши очі від задоволення, мало не збив / б /, а той неймовірно злякався й спитав:
- Привіт! Ти хто?
- Я голосний звук, із королівства Голосних. Чув про таке? А ти хто?
- / б /, я приголосний, із королівства Приголосних. Ти справді з королівства Голосних?
- Так, звісно. Але я ще ніколи не бачив приголосних, - сказав / а /.
- І я ніколи не зустрічав досі голосних, - зізнався / б / і запропонував: - Нумо дружити!
- Чудова ідея! - підхопив / а /.
Вони взялися за руки й рушили мостом, співаючи пісень, яких навчив / а /. Після цієї пригоди звуки часто навідувалися одне до одного, потоваришували, знайшли нових друзів — букв — і об’єдналися у королівство, яке назвали Алфавіт.
Кирилюк Поліна, 5-В клас
НЕБИЛИЦЯ
Ведмідь весь день дивився на медузу,
а потім сів на свій велосипед
і що є сили в'їхав в синє море,
пошкодував, що не купив собі мопед.
Гулей Валерія, 6-А клас
ВЕСЕЛА ПРИГОДА
Коли мені було п’ять років, я з батьками поїхав у гори. Ми в лісі збирали гриби, смажили шашлики... Нам було дуже весело!
Неподалік від нас — ставок, у якому жило дуже багато маленьких чорних жабок.
Вони були маленькі — цим мені й сподобалися, бо я ще таких не бачив: такі живуть лише в лісі. У мене була сумка з іграшками, і я туди набрав жабок, десь із десяток. Поклав у машину і забув...
Тато потім ще цілий тиждень у машині знаходив тих жаб. І коли ми тепер їдемо на відпочинок, мені всі кажуть, щоб я нічого не збирав.
Рано-вранці на зорі
Голос чути у дворі.
Розбудили всіх довкола
І мене в тому числі.
Подивилась я в вікно –
Ну а там, як у кіно.
Корова в сірих мокасинах
Стрибає в небі по хмаринах.
Внизу медузи лізуть в сад,
Щоб поїсти виноград.
Кіт украв велосипед
І чкурнув за парапет.
А за ним біжить олень
І кричить всім: «Добрий день!»
Все відбулось наче в сні -
Було весело мені.
Тащук Тетяна, 6-А клас
Ця історія почалася з того, як моя мама прочитала мені чарівну казку “Крижане серце”.
Майже всі дівчата на той час мріяли мати таку книжку. Вона сподобалася мені ще з першого погляду, адже на обкладинці було намальовано дівчинку з двома косичками, в синій шапочці та ніжно-рожевій курточці, вона ліпила маленького сніговичка, котрий оживає. Це було так мило! Я вже не могла дочекатися, коли почую історію.
Нарешті ми з мамою зручно вмостилися і почали читати. У мене аж дух перехопило. Це було дивовижно. Я вже уявляла, як виходжу на засніжену вулицю і починаю ліпити точно такого сніговика, який прокидається. Тому на наступний день я з самого ранку вибігла на вулицю, знайшла найкраще місце для оживлення мого нового друга і почала творити чудеса. Я всю душу й серце вкладала в роботу. І ось залишилось лише одна деталь – вставити морквинку. До мене якраз приєдналася моя подруга. Ми взяли разом моркву і … як не дивно, нічого не трапилося. Я дуже засмутилася, але надія не згасала в моїх очах. Ми почали танцювати навколо сніговичка. Думали, що це допоможе. Танцювали до пізнього вечора. Але нічого не змінилося. І ми, засмучені, пішли додому.
Цю історію я буду з усмішкою згадувати все життя.
Тащук Тетяна, 6-А клас
БЕЗСИЛЕ ЛІТО
Село, поле – це все, що мені потрібно для відновлення сил. Тепло. Це літо. Безмежні луги і поля сяяли невидимими хвилями. Над гарячим полем висіло синьооке небо, яке ховало в собі стільки секретів, що навіть уявити складно. Розмаїті хмари плавали в блакитному морі. Це наче кораблі, які згодом потонуть у цих далеких хвилях. А насправді це розкраяні хмари. Різнокольорові барви охоплювали луги. Це квіти, які зачаровують своїми запахами.
Я лежу і дивлюсь на високе море. З боків мене оточують маленькі голівки цікавих дітей. Це найкращий сон, але…
Теремко Анна, 6-А клас
НЕБИЛИЦЯ
Серед бетонних джунглів нічного міста стояла самотня голка на перехресті незвіданих доріг. Вона була як вірний покажчик, покликаний вести у те місце, де хмара вишивала на небі мрії, де сніг падав, мов кришталеві перлини. І серце, розбите на тисячі шматочків, знаходило в цій казці спокій.
А десь, на іншому кінці світу, на морі, серед хвиль, весело танцював Марс, втікаючи від реальності на землі до мрій про далекий космос.
Кієвець Андрій, 6-В клас
ШАРЛОТКА НА ГЕНЕРАТОРІ
«Сьогодні мої батьки будуть увесь день на роботі, а повернуться лише ввечері скоріше за все втомленими й голодними», - міркувала я, дописуючи задачу з геометрії. Упоравшись із домашнім завданням, я спустилася на кухню. На жаль, світло мали увімкнути лише за пів години. Але я вперто вирішила, що мені ніщо не зупинить і сім’я має смакувати смачну вечерю.Так… На рогалик не вистачить борошна, для плюшок замало дріжджів, для чізкейків немає сиру. Оцінивши запаси, зрозуміла, що яблук та яєць вистачить на шарлотку. Спустилася в гараж, набрала яблук. Повернувшись, помила, почистила та нарізала їх кубиками. Після того запанірувала яблука в кориці та манній крупі. Потім пішла в комору по яйці. О, нарешті увімкнули світло! За графіком світло мало з’явитися ще пів години тому. Але до приїзду батьків ще є дві години, тому поспішаю знайти цукор. Фух! Є! Думала, що знову доведеться бігти в магазин. Отже, яйці є, цукор, розпушувач також, борошно знайшла. Починаємо змішувати міксером: спершу яйці, потім додаємо цукор та збиваємо майже до піни, згодом додамо ще ванільний цукор,а вже після всього борошно. Маса має стати як густа сметана. Тісто готове. Повертаємося до наших яблук. Висипаємо їх у форму, з зверху виливаємо збиту масу, форму треба обережно струсити, щоб тісто рівномірно розтеклося між яблуками. Тепер час класти форму в духовку, яка вже встигла нагрітися до 180 градусів. Нам потрібно 50 хвилин терпіння…
Щоб не гаяти час, і пішла прибирати. Тільки віднесла борошно в комору, як вимкнули світло. Ні! Тільки не це! Умикали лише на 50 хвилин. А як я маю виконати тести?! Слава Богу, у мене є генератор! Іду в гараж. Головне – нічого не спалити. Що там мені казали? Йду надвір і шукаю лічильник, вимикаю міську подачу електрики. Повертаюся в гараж. Умикаю генератор у будь-яку розетку. На жаль, бензину в генераторі обмаль. Довелося йти на пошуки каністри з пальним. Коли перелила бензин у генератор, увімкнула його, з’явилася й електрика. Це ж треба! Нарешті допечеться моя вечеря. Більше ніяких пригод цього вечора в мене не було. Що ж, тепер нас усіх чекають смачна шарлотка й запашний чай.
Фреяк Тетяна, 8-Б клас
БОЖЕВІЛЬНЕ ДИТЯ
Написано за мотивами твору Олександра Довженка “Зачарована Десна”.
Подяка вчительці української мови та літератури Чернівецького ліцею №8 імені Тараса Григоровича Шевченка – Гірш-Лісонник Руслані Олегівні!
Було надворі темно. Цікава пора... Освітлення на вулиці не було. Відчиняєш вікно, дивишся, а нічого не видно. До вікна я не діставав, можливо, саме тому нічого й не бачив, але ні – стояв на носочках, зазирав на небо. Це було на кухні. Мені пʼять, було нудно, напевне, пішов на кухню щось вкрасти, аби зʼїсти. Моя кімната залишилась пустою, але з відчиненим на провітрювання вікном. Світло також було ввімкнене. Не знав я тоді ані про тарифи на комунальні платежі, ані про біологічні процеси в природі. На жаль. Не було мене в кімнаті хвилин двадцять. Що таке двадцять хвилин в житті? Виявляється, достатньо.
Повертаючись щасливим, ситим, з дуркуватим настроєм, заходжу я в кімнату, лягаю на своє ліжечко (Цікава з ним також була історія. Коли його вже виносили з дому, щоб замінити, – зламали ліфт). Так от, чую звук… Стало страшно… Не надаю цьому значення, проте за декілька секунд звук повторився. Мій погляд падає на стіну. Якщо Вам колись розповідали про сучасні електроавто, що досягають швидкості сто кілометрів на годину за одну чи дві секунди, і це найшвидші авто, то вам відверто збрехали. Із кімнати я вибіг швидше. Мої співчуття сусідам, проте мені здається, що для них – я вже невідʼємна ідилія затишку їхніх домівок.
Страх, жах, смерть – це все промайнуло в моїх очах за мить. Я сказав мамі: «У моїй кімнаті чудовисько, рятуйте!» Проте мама, зважаючи на свій здоровий глузд, сказала: «Синку, гайда сам».
Я людина боязка, проте винахідлива, але не завжди у житті є вибір. Демократія в моїх кімнаті тоді точно не працювала. Я одягнув на себе простирадло, обмотав руки, ноги – надійний бронезахист.
І ось тут у моїх руках вперше опинилась зброя. Досвіду у мене ще не було, однак я вправно розібрався з нею. Розбирання, збирання АК-47 на шкільних уроках пана підполковника не стоїть і поряд. ЦЕ БУЛА ШВАБРА!
Страшні звуки, битва, про яку згодом писатимуть в книжках. Бій був швидким, але (мені здавалось) минула ціла вічність… Все закінчилось.
Отямившись, я побачив на стіні пляму. Коник-стрибунець…
Щирі співчуття екологам: битва була не рівноправна: ціла доросла комаха на одного мене — дитину. Бурченко Євген, 11-А клас
ДИНОЗАВРИ НАШОГО ЛІСУ
Історично так склалось, що я живу далеко за містом, де з одного боку поле, а з іншого ріка та ліс. Ожного разу, надихнувшись мультиками, я жадала
нових пригод. Але в радіусі кілометра від мене були лише батьки, молодший брат та пес. Тож, узявши з собою в пригоди всіх, хто на це згодився, і тата, якому довелося за нами слідувати, щоб двоє малих дітей не загубились, я вирушила в пригоду. У самому лісі все виглядало химерно, а хащі нагадували ліани із самісіньких джунглів. Але, незважаючи на ці перепони, я взяла свого вірного зброєносця та коня, якому не дуже сподобалися наші намагання його осідлати, тому пес вирішив не підходити до нас близько, а охороняти на дистанції.
Бродили місцями, які в нашій уяві були дивовижними: нам здавалося, що ми першовідкривачі цих земель. Зайшовши трохи далі, ми знайшли чиюсь базу, навколо засохлого дерева з дуже широкою кроною було побудовано форт. А всередині нього натрапили на луки та мечі. Тож, озброївшись цими саморобними витворами зброярства та мистецтва, ми вирушили на пошуки супротивників.
Надія знайти хоч когось ледве не покинула нас, але вже в сотий раз проходячи повз сухі повалені колоди, зброєносець (мій брат) вигукнув: «Дракон! Аню, дивись!» І я зрозуміла, що весь цей час ворог був замаскований. Битва була справді легендарна, та ми навіть не помітили, як стемніло. Тому, щоб скоротити шлях додому, тато запропонував перейти через річку. Але ми не врахували, що це була рання весна, і ,вже спустившись, зрозуміли, що річка трохи вийшла з берегів, тому просто перескочити її не вдасться.
Тато як справжній герой повалив одного з наших противників та переніс нас по черзі через річку. Піднявшись на берег, ми вийшли в полі, тому, на жаль, не скоротили шлях, а навпаки. Незважаючи на давність цих подій та всі нюанси, я досі згадую її з теплом.
Сташко Анна, 11-А клас
Перший день війни. Знову.
Він пройшов і повернувся до України по колу, як згадка про свіжі шрами, сльози і втому.
Але все ж минув рік.
Рік з того часу, як війна зачепила усіх і кожного.
Зруйновано більше будівель.
Більше батьків ніколи не побачать своїх дітей.
Більше родин вже ніколи не отримають від рідних з фронту добрих вістей.
І кожен з нас винен у цьому.
Кожне російське слово у мовленні, пісня у плейлисті відривають наші шанси на перемогу і віддають ворогу.
Але декому досі байдуже. І це вбиває мене.
Коли у них з'явиться мозок?
Не знаю.
Сподіваюся, вони усвідомлять це швидше, ніж "сусіди" заберуть у нас все, до крихти.
Труфіна Тетяна, 11-А клас
***
Поговорімо… про мову. Без улюблених фраз суспільства «Яка різниця?", "Розмовляю, як мені зручно» і подібних. У мене до вас лише одне запитання: «Чого ви намагаєтеся досягти? Здатися "крутими"? Не такими, як усі?»
А ви думали, як сприймається це збоку? Ні? А я скажу. Жалюгідно. Гидко. Соромно. Коли ж до ваших промитих мізків дійде справжня важливість української мови?
Мова - це зброя. Мова - це щит. Мова - це код нації, яку намагаються знищити. У наших реаліях це мова гідності, опору, незламності.
Скільки ще людей повинно померти, лишитися без домівок? У скількох дітей повинні вирвати дитячі роки? Скільки ще крові повинна увібрати в себе наша земля, щоб ви нарешті усвідомили, що своїми ж руками, своїми ж брудними ротами нищите нашу культуру, цілісність і незалежність?!
Досить. Наслідків вже достатньо. Ви не українці. Ви такі ж нелюди, як і окупанти. Ви нічим не кращі за них. Прийміть це, змінюйтеся, або.. не забруднюйте суспільство. Їдьте геть. І цурайтеся свого коріння десь на болоті.
На двох стільцях не всидить ніхто. Це я вам обіцяю.
ВЛАСНЕ ПРОДОВЖЕННЯ ТВОРУ ІВАНА ФРАНКА «СОЙКА»
— Проси!
Спина чоловіка вкрилася холодним потом, а по всьому тілу пробігли мурашки, він уже давно забув ці почуття, почуття невідомості. Він не знав, на що чекати та хто за дверима. Хоча в ту секунду його думками заволоділа лише одна персона, та, котру він так і не забув та досі жадає побачити по ту сторону дерев’яної перешкоди. Його сковане багаторічною кригою серце наче почало танути, мабуть, се вплив його музи, його сойки, бо лише їй були раді в тій брилі, лише для неї було місце в серці, місце, яке за 3 роки так і не зайняла інша мадемуазель, інша любка. Бо лише вона здатна зігріти його цієї зими, ніхто інший йому і не потрібен. Ручка дверей опустилася…
Ледь помітне світло наче осліпило Массіно, а всередині нього розпалилася надія, перед його очима промайнули всі спогади, ним заволоділо бажання побачити ту саму утікачку бодай на секунду. Ту, яка щойно розкрила всі потаємні почуття старого відлюдька, які він так старанно ховав під маскою байдужості. Сорокарічний Хома наче став маленьким хлопчиком, який віддано чекає на свою любов. Хвилювання розривало його зсередини і коли він вже зробив перший крок до дверей вони несподівано розчинилися прямо перед його лицем.
Перед Хомою повстала висока молода дівчина, вона не була схожа на всіх тих жінок, що він бачив до того, в ній була загадка, її янтарні очі палали яскравим полум’ям, тіло було блідим, немов сніг, що щойно випав на ґанку, а зовнішність була настільки привабливою та незвичною, що він не міг відірвати свій погляд від чужинки.
До опочивальні разом з незнайомкою потайки проник холод, який, певно, супроводжував її всю дорогу, він пронизував до кісток, а разом з ним ледь відчутний вітерець загасив свічки в кімнаті й разом з ними останню крихту надії на щастя… Все зруйнувалося, наче картковий будинок. Массіно завмер, не знаючи, що сказати…
Раптом він випалив, сам того не очікуючи: «Це, це не ти…Ти не моя сойка». Його голос дрижав, а очі поступово наповнювались сльозами, але він вже не мав сили плакати, з його ока впала лише одна скупа сльоза, проте наповнена щирим розчаруванням, яка залишила теплий слід на його правій щоці.
— Нихао, ти, мабуть, пан Хома, - сказала незнайомка з жахливим нетутешнім акцентом і напрочуд щирою посмішкою.
***
Хто се і чом рада бачити мене вона,
Коль навіть образу мого не бачила до того?
Чому йменує паном мене приблуда
З країв, що їх не бачив і не чув ще я?
Хто ж вона, та дівка що, спожила,
Свою потугу і змогла нагнать на мене страшну тугу?
***
У його голові було ще більше питань, ніж до появи цієї бестії на порозі. Раптом його наче вдарило струмом, нарешті його осяяло. Він наблизився до розгадки, в голові чоловіка з’явилися здогадки і, він згадав лист та рядки про війну с Китаєм і, певно, зрозумів хто вона, та від кого прийшла. Його голова почала кипіти від думок, що атакували його з невідомою силою.
***
Це був як вирій із пташок,
Що в небі б’є ключем по хмарам, розтулює негоду ранком.
Чи навіть гірше, мабуть, то було наче вулик.
А бджоли в ньому, то думки, що жалить та отруювать могли.
***
Панувала напружена атмосфера, яка наче душила ліричних героїв, не даючи їм промовити й слово. Дівчина не одразу зрозуміла таку реакцію чоловіка, певно, вона не знала, що в листі не було описано, хто стане вісником погудка. Кароока красуня й собі перейняла цей важкий гумор, що навис у цій кімнаті. Проте взявши себе в руки мовила таки до пана.
— Звісно, не сойка, я Мей, донька китайця, що лист тобі мав передати на прохання Мані. Вона не знала, чи зможе вернутися живою до-дому, боялася, що помре, не попрощавшись, і навіки залишиться у твоїх згадках лише утікачкою. Не такого майбутнього вона жадала, тому й написала тобі листа, щоб нагадати про себе та хоч трохи описати ту долю що настигла її.
— Коли так, то чому переді мною стоїш ти, убрана, як моя кохана в день втечі? Звідки в тебе ця сукенка? Та де моя Маня, невже вона вже не жива? – для Хоми це прозвучало як погане передвістя. Він почав зопалу ставити новій знайомій тисячі питань, які крутилися у нього в голові за весь вечір, навіть не чекаючи відповідь бодай на одне.
— Зачекай, скоромовцю! – дівчина посміхнулась, її вузькі очі наче стали ще вужче, з її уст раптом пролунав гучний, проте панянський сміх, а разом з ним зникла та нехороша напруга.
Хома, сам того не тямивши, пом’якшав, йому вже не було так тривожно, він знав, що ця леді не змогла б завітати до нього в покої з поганою звісткою. Чи просто сподівався, що доля зжалиться й не завдасть фатальний удар, він і так за декілька годин був побитий як старий собака. Він благав, і його таки почули, Мей почала оповідати.
Якщо, скажу що усе добре, збрешу.
А се робити я не хочу, проте скажу
Вона таки жива, у госпіталь уранці прибула,
Мабуть, любов їй сили придала.
Вона боролась відчайдушно,
Проте снаряд ворожий в бліндажі
Мав плани іншії тоді.
— Коли відбувався бій, Маня була недалеко від місця вибуху, її та Миколу серйозно ранили. Вона не писала про це в листі, щоб не засмучувати тебе та не забирати надію. Щоб не піти на той світ без звістки, вона написала бодай би щось, а потім передала моєму батьку, а він у свою чергу відправив листа до тебе. У ту же ніч Федорович помер, а Маня продовжила воювати на фронті після довгих 3 місяців на лікарняному ліжку. Вона не змогла кинути своїх побратимів, хоч і здобула волю, про яку писала, через це й не приїхала одразу. За якісь 4 місяці її бригаду розстріляли, а її знову ранили. Вона втомилася від битв та не могла змиритися із втратою своїх друзів і вже не була здатна воювати через травму. Незабаром її перевели в госпіталь ближче до тебеияк більше не придатну до бою.
— Де цей госпіталь? – перервав Хома.
— Я тебе проведу. А сукня це не Манина, вона попросила вбрати таку саму, як у неї. Ти ж знаєш Маньку – дівчина блиснула очима на Хому, натякнувши слідувати за нею та попрямувала до виходу.
Хома вдягнувся так швидко як навіжений, й кулею вилетів з кімнати. Він, вже уявляв, як зустріне свою сойку та що буде говорити.
— Мей, як ти познайомилася з Манею і звідки знаєш про неї та про те, що сталося? – вони вже майже підійшли до палати, в якій лежала дівчина.
— Таємниця. – промовила дивачка і зникла, наче ніколи й не існувала. Було видно лише сойку що сиділа на дереві та охороняла спокій полоненої стінами лікарні дівчини, що вже зачекалася свого коханого. Чоловік декілька хвилин не розумів, що щойно сталося було відчуття наче ноги самі його привели сюди.
***
І раптом стук в палату, глухую тишу обірвав.
Невже Хома? - подумала вона.
При встала пані, проте не встигла й підійти,
Як увірвалась постать із двері.
Побачив чоловік в очах коханої сльозину млосну
І тямив він її щосили,
Так, що стояти було не під силу
Продовжувать біля одвірка.
Лишень не тямив він як так змогла
Лихая доля познущатись
Над Манею, його коханням щирим, непорочним,
Його кокеткою, яку одної ночі утратив він того і не бажа.
Та сойка, що розлучницею стала,
Знов поріднила душі вправно
Й подарувала шанс на існування
Любові, котру зіпсувала.
І майже вік у щасті прожили,
Не знаючи ні горя, ні журби,
Але ховаючись подекуди від місяця й імли,
Щоби стосунки зберегти.
А на могилі те сойчине крило
Стоїть й по наші дні бурхливі.
Як символ невмирущої любові,
Що пробами жорстокими палала, проте не пала.
Згоріти пристрасть не змогла, мабуть, їй доля не дала!
Ткачик Олена, 11-А клас
ЖИТТЯ ПЕРЕД ОЧИМА
Улітку, коли я залишилася в селі, завжди ставалося щось цікаве. Одного літнього вечора ми з дідусем повели коней на пашу. Дерева тихо шаруділи листям, а трава лоскотала мої ноги. Коні були дуже спокійні, їхні гриви переливалися на сонці, було ледь чутно звук копит.
Раптом у мене осінило — от якби осідлати одного коня. Попросивши дідуся про це, я побачила усмішку через його густі та сиві вуса. Уже через мить я сиділа на наймолодшому та найкращому коні. Я відчувала себе козаком, а щастя переповнювало мене зсередини. Але моя щаслива мить тривала недовго. Кінь наче підлетів із копит. Коли я відчула, що він став на задні ноги, руки, якими я трималася за його гриву, послабили, наче в немічної старої, а ноги геть не прилягали до його тіла.
Я відчула, як падаю додолу. Коли я летіла, мені здалося, що все моє дитяче життя перекреслене. Раптом я згадала, які смачні пиріжки спекла бабуся зранку, як міцно мене обіймав тато і як я люблю життя. Як тільки я впала, мене ніби притисло, я не могла дихати, очі мої заливали сльози, а серце — жаль до себе.
До мене підбіг дідусь, і мені стало набагато легше та спокійніше. Ось так несподівано в мене перед очима пролетіло все життя...
Бабюк Ангеліна, 11-Б клас
ВРАНІШНЯ ПОЇЗДКА
Удосвіта мене будить тато. За вікном ще темно, мені холодно і зовсім не хочеться прокидатися. Проте я згадую, що сьогодні ми їдемо в гори. Тепер уже з радістю встаю, біжу вмиватися й одягатися. Швиденько спускаюся на кухню. Ми снідаємо й у передчутті чудового дня, декілька разів перевіривши, чи нічого не забули, нарешті виїжджаємо з дому. Їдемо усією родиною разом із моїми братами й сестрами, увесь час галасуючи.
За вікном миготить зелень, а дорога стає помітно гіршою. І ось ми приїхали! Виходимо з машини, мама гукає нам, щоб одягли курточки, адже надворі прохолодно. Ми вдихаємо свіже гірське повітря. Сонце сліпить очі. Ми радіємо: попереду важкий, але сповнений пригод похід!
Ільніцька Анастасія, 11-Б клас
СКАЖЕНА КОЗА
Одного пекучого літа я з мамою опинилась у Вижниці. Маленьке містечко недалеко від Чернівців, де є наша дача. Ми туди часто їздимо саме влітку. Будинок примостився біля лісу. Будучи маленькою, я завжди хотіла дізнатися, що цікавого в тому лісі. Але, на жаль, мама не відпускала мене на дослідницькі прогулянки :(
Зазвичай мені було нудно. Я не мала друзів, з якими могла провести час. І ось одного дня до сусідів приїхали їхні онуки. Щодня їхній дідусь водив через наше подвірʼя в ліс кіз. Аж раптом він доручив це своїм онукам. Вони ж, проходячи наше подвірʼя, запропонували мені піти з ними. Я, звісно ж, погодилась, бо дуже хотіла в ліс. Йшли ми доволі довго. Ліс був доволі високо, на горі, тому йти було важко. Кози бекали, ми хекали. Але я була надзвичайно задоволена цим. Ліс настільки густий, що в ньому було темно, як уночі. Я тримала на мотузці доволі смирну та спокійну козу (Знала б, що насправді вона не така вже й спокійна…)
І тут зненацька ця сумирна кізочка тіпається, обертається на 360° та починає бігти вниз. Через те, що мотузка була міцно привʼязана до моєї руки, я не могла просто відпустити її. А коза все розганяється… Я, як скажена, перечіпаючись через гілочки та каміння, буквально кочусь вниз разом із тією чудовою козою. Не знаю, яким чином я залишилась живою, але це був найшвидший марафон у моєму житті.
Мама стояла біля підніжжя гори та гукала мене. Через декілька хвилин перед нею постало двоголове шестиноге двороге чудовисько у вигляді мене та наляканої кози.
Мама тоді була надзвичайно зла через повністю пірваний та брудний одяг. А щодо мене… в мене зʼявився страх перед козами. І ще: у той ліс я більше не поверталася.
Вижбовська Ірина, 11-Б клас
СТРАШНА ПІЧ
Є час у всіх дітей, коли вони гіперактивні та не можуть всидіти на одному місці. За ними потрібно слідкувати дуже уважно. Ну... одного разу за мною не змогли вслідкувати. Лєрочці було всього чотири роки, коли вона відчула на власному досвіді, що таке вільне падіння.
Бабуся з дідусем молилися до ікон, які висіли на стіні, а я стрибала на печі, обіймаючи подушку та придумуючи сюжет, що я неймовірна принцеса. В один момент рівновага вирішила мене підвести - і я полетіла разом з подушкою до землі. Усі присутні в тій кімнаті втратили вміння говорити на декілька хвилин. Усі боялись, що я не встану або почну голосно плакати, але все обійшлося лише сміхом та фразою: “Принцеса випала із замку”. У польоті я змогла перевернутись так, щоб подушка летіла не позаду мене, а попереду — і врятувала мене від зіткнення з підлогою. Відтоді я обходжу цю піч десятою дорогою і намагаюся на неї навіть не дивитись. Але в цьому також є свої плюси. У ранньому віці відчути, як це летіти, мов птаха, – дуже хороший та цікавий досвід. Хоча… повторювати його у мене немає бажання.
Крила 22
Малюнки Бабій Юлії, учениці 4-Б класу
Напевно, ніколи «Крилам» не було так важко злітати… Чуттєві, вразливі душі наших авторів особливо болюче й гостро реагують на жахливі події, викликані війною. «Дитинство, обпалене війною» - тепер це, на жаль, і про них…
Як же важко знайти світлі тони Віри в полум’ї гніву й попелі розпачу. А нашим юним авторам це вдається, вони надихають і нас своєю творчістю, пронизаною потужною впевненістю у перемозі Справедливості, Істини й Краси.
Переглянути тексти, написані ліцеїстами.
